Історія не зберегла ім’я засновника невеличкого хутірця під Полтавою – козака Супруна. Нічого невідомо про його життя. Залишаються лише здогадки. Про те, що міг бути він бравим козарлюгою, який бився з турками чи ляхами, а потім розпочав тихенько доживати віку свого поблизу Полтави. Чи, можливо, був заможним козаком, чимось торгував і вирішив для своїх нащадків Супрунів збудувати по куреню. Але куреня ставало мало, бо не всі туди вміщалися. Доводилось споруджувати більше хат-мазанок. Так і виростало село. Та, незважаючи на припущення, був він Козаком - справжньою вільною людиною, героєм свого часу. Бо ж заснувати поселення вдавалось не кожному. Принаймні, треба мати з собою помічників. І він без сумніву мав їх – побратимів-козаків, які й розбудували Супрунівку. Сталася ця подія, приблизно, в першій половині 17 століття. Відомі нам і перші жителі – Настя Гноїха – козачка з села Супрунівка, її онук Іван, Василь Собко – супрунівський шинкар, жінки Теслиха Гладкая, Іваниха Чорненькая, Семен – житель Супрунівки, супрунівський отаман. Ці імена вдалося відшукати завдяки праці історика, етнографа, письменника Ореста Левицького «По судах Гетьманщини: Нариси з народного життя Гетьманщини 2-ої половини 17 віку», надрукованій 1902 року.
Опрацювавши справи судів того часу, Орест Іванович, зумів оживити сухі архівні дані і перед нами постає яскраве тогочасне суспільство. Так, «у вересні 1683 року стала перед судом козачка з села Супрунівки Настя Гноїха, вже стара жінка, в якої навіть дорослі онуки вже були. Вона «оповідала жаль свій і ускаржалася на супрунівського шинкаря, козака Василя Собка,» - читаємо в книзі. Скарга полягала в тому, що вищеназваний шинкар, прийшовши до жінки додому, почав силоміць до неї «залицятися». Настя ж спуску не дала – почала його бити, а Іван, онук її, бувши на току, прибіг і побачив те. Тоді Василь і побіг «уже не у ворота, а через тин і через левади і не ночував у домівці, а в Семена, жителя тамошнього, через ніч пробував». Жінка одразу поскаржилася місцевому отаманові і осавульці знайшли винуватця, ув’язнивши його. Два тижні збирав свідчення суд. Виявилось, що Собко не перший гріх має у таких справах («за пана Прокопа Левенця, полковникуючого в Полтаві, речений Собко на чужоложстві бил зловлений»). Без усяких вагань було присуджено смертельне покарання. А коли судді побачили, що він старенький, то змилостивились над ним. Смертна кара була змінена грошовою сплатою. Відібравши гроші, судді пообіцяли, якщо він наступного разу знову сотворить «гріх содомський», то від смерті йому не втекти. О. Левицький у кінці цієї справи подає своє слушне зауваження: «Очевидячки, шинкарювання давало добрі прибутки Собкові, коли він мав змогу стільки разів одкупитися од кари». Такою вже була тогочасна судова система, устрій сільського суду. Цікавим у цій справі є також згадка про те, що Супрунівка – село, а не хутір. І в селі був сільський суд, шинок, тік (у якому працював Іван – онук Насті). А це вже 1683 рік – друга половина 17 століття. Згадки про Супрунів у книзі відсутні. То й добре, що немає. Будемо сподіватись, що рід козака Супруна – рід благочестивих і мудрих людей.
Дослідник супрунівського краю Опанас Свирбигуз-Свидригайло
| 
